ПРОЕКТИ
12:32
Четвер, 12 Січня 2017

Замах на Леніна – найменш важлива деталь у історії про Фані Каплан

Можливість говорити про українське кіно вголос, не соромлячись, переглянувши його в кінотеатрі – чергова перемога нашої культури над собою. 8 грудня на екрани вийшов фільм «Моя бабуся Фані Каплан» режисерки Олени Дем'яненко з Катериною Молчановою та Мирославом Слабошпицьким у головних ролях. Cтрічка про кохання, початок ХХ століття, революцію та втрату підтверджує тезу, що вітчизняне кіно є і воно абсолютно конкурентоспроможне. А те, що стрічка стає в ряд із уже знятим та представленим глядачу, підтверджує зокрема й професійний акторський склад режисерів – і Мирослав Слабошписький (реж. «Плем'я»), і Владислав Троїцький (режисер театруДАХ), і Вікторія Трофименко (реж. «Брати. Остання сповідь»), і Роман Ширман (реж. «Опасно свободный человек»).

Фільм – набір великої кількості епізодів із життя тієї, яка, начебто, здійснила замах на Леніна – Фані Каплан. Сліпа дівчина, після 10-ти років каторги, потрапляє у санаторій в Криму, де її лікар – брат Леніна – Дмитро не лише піклується про її одужання, однак і закохується. Фані не здатна розділити із Дмитром почуття не тому, що він сорокарічний, неповороткий, закомплексований мужчина, якого вона ніколи не бачила, а тому, що кохає вусатого красеня-революціонера Віктора Гарського, замість якого і потрапляє на каторгу. У таборі героїня чекає, що Віктор приїде, забере її й вони втечуть у світле революційне майбутнє. Та, не дочекавшись, намагається вкоротити собі віку, натомість втрачаючи зір. Дмитро Ульянов відправляє Фані в Харків на операцію, яка проходить успішно, однак назад до лікаря вона уже не повертається. Випадково зустрівши на вулиці Гарського, Фані вірить, що сторінки із життя з 10-ма роками каторги можна вирвати – і от вона знову в ліжку з коханим, однак усе змінилося: Віктор живе в Москві, у нього є родина й активістські плани. Однак дівчину ніщо не здатне зупинити: вона приходить на завод, де виступає Ленін, із усіма своїми речами та надією, що Віктор забере її з собою і вона стане бодай його коханкою, але Фані потрапляє за грати. Безпосередньо сцени замаху на Леніна немає, але вона існує як певна умовність – кадри з радянського фільму «Ленін у 1918 році». У тюрмі Фані вперше змогла побачити того, хто був готовий заради неї на все – Дмитра, і він їй навіть сподобався, але навіть родинні зв'язки з Леніним не допомогли лікарю врятувати кохану й через три дні її розстріляли.

Герої та героїні стрічки «Моя бабуся Фані Каплан» – позитивні. Саме тому світ фільму можна було б сміливо називати утопічним, бо в ньому всі намагаються бути хорошими. Навіть Ленін і чекісти. Негативні персонажі могли би створити контраст та відтінити своїх/чужих, однак для авторів цього кіно важливішим є інше (!) й це «інше» вони не змогли донести до аудиторії. Глядачі розділились на три групи: 1. ті, хто подумали, що фільм історичний і досліджує постать Фані Каплан (ця група відразу програла у своїх припущеннях); 2. ті, кому пощастило ознайомитись з попередніми проектами команди й вони наперед знали, що «Моя бабуся Фані Каплан» – це буде  постмодерний фільм-притча, з елементами пародії, фарсу (однак як це мало би бути зрозумілим глядачам – загадка: єдина і пряма притча не прочитується, а також як, де і чому її заховали у фільмі); 3. ті, хто подивився художній фільм й залишився до кінця не задоволеним, та попри все встиг закохатись у виконавицю ролі Фані Каплан та знайти свою відповідь на запитання, чи стріляла вона у Леніна.

Розглядаючи стрічку з позиції  реалістичного художнього фільму, справді гострою є проблема часу: відсутність цієї категорії не дала можливості жодному із персонажів розкритись як людині. Так, усі емоції Фані Каплан – подібні: вона щаслива і так само однаково нещасна, вона гірко плаче і так само глибоко сміється. Героїня постійно приймає один із двох станів або цілковитої байдужості, або тотального безумства. Цим фільм більше подібний до поезії, ніж до прози: події розгортаються на однаково високій ноті та не передбачають емоційних перепадів. Тому тут швидше йдеться про набір важливих точок із життя героїні напередодні замаху на Леніна, ніж про розкриття внутрішнього світу, адже у жодному із своїх життєвих етапів Фані Каплан так і не залишилась на довше. Через цей поспіх все навколо стає бутафорією і формальним тлом, тож там, де мала відбутись гра і деталі мали би стати сильною та глибокою метафорою – вони були з'їдені. Наприклад, вийшовши із лікарні після операції, Фані зустріла Віктора, вона була вражена тим, що він живий, що вони знову мають шанс бути разом, тож домовились про зустріч у готелі. Усвідомлюючи, що вона робить крок назад у юність, коли була свіжою і прекрасною, пристрасною і запаморочливою (а саме такою була героїня у виконанні Катерини Молчанової), героїня купує на базарі дороге мило. Банні процедури – дія, як відмова від усього пережитого і повернення заново до відчування себе жінкою, потреби бути бажаною поруч зі своїм чоловіком і мило, як деталь, – не робить точку емоційно важливою.

Поза тим у фільмі залишається ще дуже багато незрозумілого: Фані відбуває на каторзі 10 років (1907-1917) – за цей час змінюється епоха, проходить війна, підступає революція, однак героїня цього не розуміє, не відчуває і світ навколо не змінюється (лише ті, хто боролись із більшовизмом самі стали більшовиками – як її коханий Гарський). Набагато цікавіше зрозуміти – що ж з нею відбувається після виходу з лікарні, тобто як вона потрапляє у Москву, маючи квиток на потяг у інший напрям, як виходить на коло революціонерів, за які кошти живе, яким стає її побут в цих нових для неї умовах свободи. Можливо, уявлення  про оце постлікарняне життя Фані Каплан дало б нам більше знань про вмотивованість її вчинків та дій. Тобто питання стріляла чи ні, до якого прикута вся увага, насправді, найменш важливе, бо автори фільму дають простір для глядацької фантазії та аналізу ситуації. Використовуючи замість замаху кадри з фільму «Ленін у 1918 році» (режисера Михайла Ромма), вони наносять удар комуністичним прочитанням образу Леніна по 10-ти сторінках, вилучених зі справи Фані Каплан за останній рік її життя. Оскільки фільм художній та не ставить за мету реконструювати події – кожен глядач самостійно обирає «правду».

Традиційно найбільш проблемною точкою українського кіно стає мова – про це говорять всі й завжди, адже глядачі не вірять, доки герої розмовляють штучно. Тож якщо навмисно підкреслене артикулювання «щ» і «ч» нарешті вдалось побороти і воно не різало вухо (можливо тому, що більшість акторів – люди кіно, а не театру), то з'явилась інша проблема – всі герої розмовляють однаково. Тобто тією самою лексикою послуговуються і головна героїня, і професор медицини, і торговка на базарі, і революціонери, і Ленін (який навіть не картавить), і чекісти. Звісно, тут варто апелювати до філологів, які досі не дослідили тюремної культури мови, жаргону та арго працівників органів і решти реалій, які є непрекладними, бо у Імперії було лише так, але ж і у фільмі не було спроб адаптації мови під персонажів та реалії. 

Загалом, музика у фільмі є тим додатковим фоном, який нічого не підсилює і не послаблює. І лише у двох епізодах вона розкривається на повну. Йдеться про дві сцени карнавалу: під час пограбування магазину анархістами (коли юна Фані та Гарський знайомляться) та у мареннях Фані біля таборового вікна – вона мріє про вторгнення анархістів на чолі з Гарським за для її порятунку. Якщо перший карнавальний прояв зроблено на широку ногу – із веселою музикою, розбиванням вітрин, прострілюванням картини, усим запалом руйнування. То вдруге карнавал відбувається по-бідному: анархісти пробивають ворота й стріляють, однак кров на білі мундири не проливається, землею всіх навколо не засипає, спроб розвалити все навкруги немає, лише вишка падає і по тому. З огляду на бюджет фільму (22 млн грн) – все дуже легко пояснюється, бо цих грошей замало. Однак водночас надзвичайно прикро, що автори хотіли, задумували й натякали глядачам на епічні сцени, але так і не змогли зробити справжній карнавал хаосу. До питання про те, що фільму не вистачало грошей, варто пригадати, що  герої називають конкретні місця – Крим (Євпаторія), Харків, Москва, однак локації не грають жодної ролі, бо зйомки проходили усе одно в Києві й «специфіка» простору залишилась не переданою, тож не виконала жодної функції.

Окрім естетично привабливої еротичної сцени між Фані та Гарським, епізоду, коли Владислав Троїцький (у ролі батька Фані) біжить за каретою із дочкою-втікачкою та широкого плану поля із в'язнями, які йдуть в табір, а насправді у нікуди – у фільмі є прекрасний епізод із зайцями, які пливуть. Так, зайці – поліфонічний образ (отут і захована притчевість фільму, щоправда не всім глядачам вдається її відчитати). З одно боку – це зв'язок з дитинством, тобто та точка, яка розділяє двох братів Дмитра і Володимира (коли між Фані та Дмитром Ульяновим зав'язуються стосунки – вона запитує про випадок із дитинства його брата, і Дмитро розповідає, як Володимир підплив до острова із зайцями і почав бити їх веслом, назбиравши човен тушок). З іншого – дід Мазай і ленінська пропаганда. З третього – красивий метафоричний фінал: попри те, що зайці не плавають – вибору немає, бо не отримувати ж постійно веслом по голові? Тут же зв'язок і тяглість поколінь, котрі завжди мусили виживати – якби всіх «зайців» тоді перебили, то нас би не було. Є ще однин погляд на трактування образу: зайці – символ плодючості та запорука любові. У фільмі вони стають тією "чорною кішкою", яка мала би перебігти (перепливти) дорогу, коханню, але не встигла, бо після "пострілу" в Леніна свою любов втратили двоє і Дмитро Ульянов, і Фані Каплан. Також у слов'янській традиції зайці – це символ чоловічого еротизму, тож цілком логічним є пояснення, що юний Ленін, приливаючи на острів, просто знищував конкурентів.

На екрані немає нічого того, що вибиває глядача з фільму і повертає у реальність кінотеатру та, припустимо, гостру необхідність зазирнути в телефон. Автори попрацювали над деталями – справжньою є лікарняна палата, де опиняється героїня, і вид з її вікна, максимально відтворені інтер'єри та вбрання того історичного періоду, справжніми видаються навіть елементи радянщини – як зйомки кабінетів чиновників зверху. Відверто дратує у фільмі одне – на останніх хвилинах звучить композиція Джамали «Обещание», що є незрозумілим і необґрунтованим (окрім того, що це відома виконавиця і гарна композиція) ходом. Тобто мелодія не звучить протягом фільму, пісня – російською, хоча фільм є повністю україномовним, та й Шопен-революція-Ленін між собою не в'яжуться.

Не зрозумілою до кінця залишається і назва стрічки – «Моя бабуся Фані Каплан». У неї є три версії: 1. у Вікіпедії написано, що у фільмі мала бути ще одна сюжетна лінія – не історична, а сучасна про старого, який проживає у Франції, й має щоденник своєї бабусі Фані Каплан, з якого глядачі й дізналися б про сліпу любов бабусі до революціонера Гарського; 2. якщо для покоління режисерки Олени Дем'яненко Ленін був «дідусем», то для сучасної молоді Фані Каплан мала би стати «бабусею» (із інтерв'ю з режисеркою); 3. Фані Каплан сама обирає свій шлях й відмовляється від ролі бабусі, адже якщо жінка діє, слухаючи серце, а не розум, та віддається «не тому» чоловіку – вона не зможе бути щасливою: або трагічне кохання з милим, або жіноче щастя з немилим.

«Моя бабуся Фані Каплан» – по-справжньому важлива спроба розповісти чуттєву історію про закохану жінку та силу її почуттів, а не про історичну особу на тлі епохи та замаху на вождя революції чи глибоку притчу. Як героїня не має шансу на дослідження та відвойовування власного щастя, так і період революції не стає матеріалом для пізнання та аналізу дійсності. Автори стрічки всіляко наголошують на тому, що вона є надзвичайно актуальною та своєчасною, однак приватні історії завжди були, є і будуть цікавими глядачу, особливо у контексті українського мистецтва, адже через своїх персонажів ми пізнаємо передовсім себе.

Теги:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1869
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop